Тарас Шевченко і сьогодення

Щороку відзначають українці на своїй землі і в зарубіжжі річницю від дня народження великого сина України, геніального поета і художника Тараса Шевченка. Ми називаємо його ще апостолом правди і свободи, нескореним борцем за волю України.

ПОЕТ ПОВ’ЯЗАВ свою долю з долею України, яка постала перед ним поневоленою, сплюндрованою завойовниками з усіх сторін. Він виступив зі своїм полум’яним словом на її захист від поневолювачів, закликав до боротьби, залишив своїм «живим і ненародженим землякам» важливі дороговкази. Уявімо собі, що було б з нашим народом, з Україною, якби Господь не послав нам Шевченка, виразника голосу поневоленого народу.

«Возвеличу отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово», – писав він. І це слово, сповнене боллю за рідну Матір-Україну, за її долю, сповнене синівською любов’ю аж до пожертви, стало на той час і на всі часи надійним щитом нашого народу перед загарбниками нашої землі, які, як колись, так і тепер, в нових історичних умовах, з допомогою нових технічних засобів, зокрема інформаційних, замість збройних, намагаються зупинити процес національного самоусвідомлення нашого народу, нав’язати йому й надалі проросійський орієнтир.

Злякалась Шевченкового слова вся муштрована Росія – тюрма поневолених народів, і підняла на нього свій каральний меч, запроторила його на довгих десять років у «солдати» в Оренбурзький край, позбавивши його при тому права писати й малювати.

Розпинателі України не скорили, не могли зламати волелюбний дух патріота, який, будучи в неволі, писав: «Караюсь, мучусь, але не каюсь». Боялась його і російсько-більшовицька імперія зла, одягаючи його в одяг атеїста, інтернаціоналіста, строго цензуруючи програми Шевченківських концертів, вилучаючи із шкільних програм низку його творів, забороняючи читання його поезій біля пам’ятників Шевченкові в різних містах.

Шевченко розкрив причину трагедії свого народу у своїй поемі «Сон», назвав головних винуватців:

«Це той перший, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доконала
Вдову сиротину.
Кати! Кати! Людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися»…

Гнівно викриває і засуджує поет всю сутність російського царизму, його загарбницьку політику. Це він, царизм, пише поет, «неситим оком на край світу заглядає, чи нема країни, щоб загарбать»…

І, як видно, Росія Путіна й сьогодні не відмовилась від політики експансії, поневолення інших народів: веде війну для підкорення чеченського народу, узяла під свій контроль Абхазію і Південну Осетію, підтримує Придністров’я, в її руках майже весь інформаційний простір України; вона не хоче змиритись з існуванням незалежної української держави, не визнає її права на незалежну закордонну політику, погрожує націлити ракети на нашу територію, якщо ми оберемо собі європейську безпеку.

Вивчивши добре історію України, Шевченко приходить до висновку, що тільки «у своїй хаті – своя правда і сила, і воля». Він закликає всіх українців вивчати добре історію свого народу:

…«Та читайте од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тої коми,
Все розберіть… та спитайте
Тоді себе: що ми?
Чиї сини? Яких батьків?
Ким? За що закуті?
…Учітеся, брати мої,
Думайте, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь».

Принципове ставлення поета до рідної мови видно з його розмови з землячком у Петербурзі в поемі «Сон»:

…«Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався, з циновими ґудзиками:
«Де ти здєсь узялся?»
«З України».
«Так як же ти Й говорить не вмієш
По-здєшнєму?»
«Ба ні, кажу, Говорить умію,
Та не хочу».

Шевченко закликає своїх земляків того часу і всіх нащадків до жертовної любові до Матері-України:

«Свою Україну любіть,
Любіть її во время люте,
В останню, тяжкую минуту
За неї Господа моліть».

Вказує на те, що

«Нема на світі України,
Немає другого Дніпра…»

Тарас Шевченко перестає бути поетом однієї доби, – він наш повсякчасний провідник. Він виступав у той час проти поневолювачів, проти ворогів нашого народу серед своїх земляків. Його гнівні слова й сьогодні спрямовані проти брутальних і підступних українофобів на нашій землі, які діють скрізь: і у Верховній Раді, і в органах самоврядування, і в багатьох партіях, прикриваючись інтересами народу. У листі до Кухаренка він пише: «Був я торік на Україні – був у Межигірського Спаса, і на Хортиці був, і скрізь був, і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, – бодай вони переказилися»…

…Кругом мене, де не гляну,
Не люди, а змії.
І засохли мої сльози,
Сльози молодії.
І тепер я розбитеє
Серце ядом гою,
І не плачу, не співаю,
А вию совою.

Такий стан побачив Шевченко тоді в Україні, поневоленій Москвою, а що побачив би він, прибувши в Україну тепер, в Україну де-юре незалежну? Побачив би тих самих «землячків», що записались в «рускоязичниє», готових за гроші чи й без них прислужуватись чужій державі. Він побачив би, як чужинці домінують у Верховній Раді, в органах самоврядування, які зневажають українську мову і тих українців, які розмовляють нею на сході і півдні України. Він у столиці та в інших містах не знайшов би української газети, на своє запитання про мову й друковане слово він почув би відповідь: «Какая разница?» А подивившись телепрограми різних каналів, зрозумів би, що майже всі вони працюють проти нашої держави під прикриттям «свободи слова», на замовлення господарів, з яких не всі живуть в Україні. Ці замовлення виконують спритні шустери, які маніпулюють свідомістю людей, подають фальсифікати в цифрових вимірах, закликають явних ворогів України до публічних виступів. А в Одесі він побачив би пам’ятник «голодній вовчиці», яка доконала руйнацію України після її розпинателя Петра, не говорячи вже про те, що стоять скрізь (і в самій столиці!) пам’ятники більшовицьким гробокопателям України. І знову заплакав би поет, сказавши:

… «Доборолась Україна до самого краю,
Гірше ляха свої діти її розпинають»…
… «Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну.
Розкуйтеся, братайтеся!»

В умовах складних процесів нашого державотворення, політичного протистояння між національно-патріотичними силами, які відстоюють демократичний розвиток нашої держави і її європейський вибір, і силами проросійської орієнтації, які заради своїх корпоративних і партійно-кланових інтересів готові завести Україну у підневільний союз з імперською Росією, актуальними є заповіти Тараса Шевченка.
Чи не найважливішим у сьогоденні є його заклик до єднання всіх здорових сил української нації в ім’я утвердження нашої незалежної держави:

… «Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотна
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України.
І світ ясний, невечірній
Тихо засіяє…
Обніміться, брати мої,
Молю вас, благаю!»

Ми всі хотіли б дожити до часу здійснення Шевченкових ідеалів свободи і любові, коли справді нарешті

… «на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син і буде мати,
І будуть люди на землі…»

Про велич Тараса Шевченка в історії України написав Іван Франко такі слова:

«Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа.
Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури.
Він був самоуком – і вказав нові світлі шляхи професорам і книжним ученим.
Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, як десять побідних армій».

Іван ГОВДА